Історія нашого краю сягає в далеку давнину. Земля Обухівська багата на археологічні та історичні пам’ятки, з яких найунікальніша трипільська археологічна культура. Трипільці не тільки одомашнили коней, першими винайшли колесо, а й створили духовний і мистецький світ: звичаї, обряди, світогляд, орнаментику, які складають основу матеріальної і духовної культури сучасного українства.
Починаючи “Змійовими валами”, що більше тисячі років тому було рукотворно насипано тут як оборонна споруда Київської землі за часів Володимира Хрестителя, і закінчуючи городом-портом Витичевом, осередком удільного трипільського князівства городом-фортецею Треполем та багатьма іншими староруськими поселеннями прикиївського правобережжя – все це віхи, якими позначила себе княжа доба в нашому краю.
До першої половині XI століття нової ери кордон Древньоруської держави проходив по річці Стугна. До остаточної руїни довела Київську землю кочова Азія. У серпні 1240 року хан Батий, зібравши півмільйонну орду, рушив на Давньоруську державу. Протоптала татарва на Україну багато шляхів, а з них найзначніший той, що пролягав нашим краєм і звався він Чорним шляхом. В історичних джерелах наше поселення під назвою Лукавиця згадується, як таке, що потрапило під татарське винищення. Лукавиця була настільки спустошена, що навіть втратила свою назву.
Через століття по монгольській навалі на початку XIV ст. Київська земля поступово стала залежати від Литви. В 1360-х роках великий князь литовський Ольгерд Гедимінович зайняв Київ і посадив у ньому на князя свого сина Володимира. В історичних джерелах знаходимо наше поселення під такими тодішніми назвами: Лукавиця, Юршин, Кумістрівщина. В 1580-х роках місцевість приймає назву Обухів і більше її не змінює.
Першу згадку про Лукавицю (нинішній Обухів), маємо року 1362-го. З часу вступу на княжий стіл першого київського князя з династії Гедиміновичів «литвина по крові і руського по духу та релігії» Володимира Ольгердовича (1362—1395) і ведеться літочислення Обухова.
Першим відомим за документами власником Лукавиці був воєвода литовського князя автономіста Свидригайла брацлавський староста пан Станко Ганкович Юрша (Юршич). 1431 року Свидригайло за успішну оборону Луцької фортеці подарував володимирському воєводі С. Г. Юрші обширні простори землі в басейні річки Красної між річками Стугною та Гороховаткою.
Після Смерті Станіслава Юрші Лукавиця перейшла у спадок його синові, володимирському намісникові Іванові, або Івашкові. 19 травня 1453 року в королівському причинному листі Казимир IV велів приємникові Свидригайла на Київському столі князеві Олелькові Володимировичу повернути ці землі Івашкові Юршичу. 21 вересня того ж року він видав привілей Івашкові на довічне володіння всіма селами «в Киевском повете лежачыя, над рекою Лукавицею, Стугною, Красною и Бобрицею», а наступного дня (22 вересня 1453 року) в листі до Олелька Володимировича підтвердив, «аби тому ж Юршичу тые ж вышей помынованые добра все повернул». Села ці відомі під назвами «Лукавичи, Форошничи, Веприн й Глеваки».
Оскільки Іван Станіславович Юрша не мав синів, то власником його маєтків у Литві, на Волині, в Київському воєводстві стала сестра Юршанка, що вийшла заміж за волинського православного шляхтича, королівського кухмістра Петра Миколайовича Монвида Дорогостайського. Через відсутність у Юршів чоловічого потомства право власності на Лукавицю в 1499 році перейшло до Юршанчиного чоловіка, литовського кухмістра Петра Дорогостайського, від якого після спустошливих нападів Менглі Гірея (1482 і вдруге 1489 року), «впусте лежащія селища Лукавица, Веприня, Форошня и Глеваки» стали називатися Кухмістрівщиною.
Петро Монвид-Дорогостайський мав одного сина, королівського мечника Миколу. Микола Олехнович Кухмістрович-Дорогостайський мав мороку з Лукавицею. У листі від березня 1524 року король Жикмонд І (Сигизмунд) через татарське пустошення вимагав від пана Андрія Якубовича Немировича, воєводи київського, аби він у того Юрші в підданих і всіх у його маєтностях живущих данин і доходів жодних не брав, а що вже взяв, то щоб повернув.
У Миколи Кухмістровича-Дорогостайського було чотири сини: Микола, Станіслав, Петро та Ян (Іван), які також уже мали ім’я Кухмістровичів. По смерті Миколи Дорогостайського-батька 14 червня 1550 року відбувся розподіл його маєтків між синами. За дільчим листом найменшому Янові Дорогостайському-Кухмістровичу в Київському воєводстві дісталися добра «альбо селиска пустыя над реками Стугною, Лукавицею, Красною, Бобрицею».
Ян Миколайович Дорогостайський володів Лукавицею 15 років і помер, лишивши одного спадкоємця, малолітнього Павла. Його опікуном призначається дядько (стрій) Петро Миколайович Дорогостайський, який відправляє Павла на чужину здобувати освіту, а сам розпоряджається племінниковою власністю. Від Павла не було з-за кордону ніяких звісток; дядько заявляє про смерть небожа і визнається володільцем Лукавиці.
16 грудня 1580 року П. М. Дорогостайський, не маючи на те жодного права, за 300 кіп литовських грошей продає землю київському воєводі, маршалкові землі Волинської, старості волинському князеві Василю Костянтину Острозькому.
Ще за життя Яна Дорогостайського на річці Лукавиці був лише хутір, де проживав один селянин Обух: «за живота пана Яна Дорогостайського тые добра «были пусты, только тут один мужик мешкал Обух, от которого за часом і названо маетность над Лукавицею Обухов и Обуховщизна». Тож від імені «мужика» Обуха місцевість, що до татарського згону називалася Лукавицею і Вепринею, отримала назву Обухів, а Кухмістрівщина стала називатися Обухівщизною — Обухівським ключем (староством).
Поселення, що зрештою прийняли спільну назву Обухів, мають давній літописний «послужний список». На колонізацію наддніпрянської Київщини протягом XV-XVI століть впливали Київо-Печерський і Никольсько-Пустинський монастирі, тому природно, що в опису Київського замку 1562 року Веприн згадується належністю Печерського монастиря.
Обухів за польською короною
Столітня війна українського козацтва і селян проти Польщі розпочата саме на території нашого краю, і тут вона набрала найбільшої могутності. 1596 року коронний гетьман Жолковський наказав спалити Обухів як Наливайківський осередок. Лихі то були часи. Саме тоді воздвигся Богдан Хмельницький – у складний момент польського і українського життя. Після перемоги над шляхтою під Корсунем 16 травня 1648 року, поспільство масово взялося за зброю: населення нашого краю “окозачилося”. Обухів став сотенним містечком.
1656 року Б.Хмельницький зробив Обухівський ключ “ранговим” маєтком, до якого увійшли: Обухів, Нещерів, Копачів, Германівка. Після вигнання шляхти влада – військова і цивільна – перейшла до старши¬ни. Гетьмани і старшини брали платню натурою, на що були відписані маєтки “на булаву”: на Правобережжі ними стали Чигиринське староство і містечко Обухів зі своєю округою, на Лівобережжі – Батурин: доходи з них і створили утримання гетьманам і старшинам.Того ж, 1656, року, “жалувальною” грамотою царя Олексія Михайловича київському полковникові Антону Ждановичу “на ранг” надалися “пустые местечка Обуховка и Гирмановка”. Збереглася згадка про те, що Жданович полюбляв “заглядувати до своєї Нещерівки”. До 1662 року до Обухівського ключа (староства) належали: Нещерів, Копачів, Гусачівка, Григорівка, Матяшівка, Германівська Слобідка і містечко Германівка.
За Московським договором (Вічним миром) 1686 року на правому березі Дніпра, крім Києва, до Москви відійшли Васильків, Трипілля, Стайки. Через Трипільщину проліг польсько-російський кордон, який зберігався 125 років.
За договором 1686 р. між Польщею і Московщиною Обухів залишився за короною: містечко з довкіллям вважалося належним Польщі, але обухівці не допускали на свої землі польських дідичів, за що шляхта називала їх “збуйцями” (розбійниками). Така “безхозність” тривала недовго: 1700 року створилося Київське губер¬наторство, і незабаром Обухів із довкіллям стали брати “на ранг” київські генерал-губернатори і обер-коменданти. 1704 року, за гетьмана Мазепи, обухівське помістя із селами Нещеровом і Копачевом одержав “на ранг” київський полковник, племінник Мазепи, по материній лінії Константій Мокієвський. Після Полтавської катастрофи “изменники мазепинцы” ліквідовувалися Петром І, а “изменничьи маетности” віддавалися іншим володільцям. 1708 року “изменничье” село Обухів “отписано в числе протчих маетностей, принадлежащих мазепинцам, в казну, и представлено указом в пользование киевскому коменданту Герсичу”. У 1711 році частина “мазепеных пожитников” в Обухові, Нещерові, Копачеві вже без “указу” дісталася першому Київському губернаторові, племіннику Петра І Дмитру Голіцину. Того ж року Петро І на річці Прут потерпів поразку від турків і змушений був від¬мовитися від правобережної (Наддніпрянської) України, яку знову прибрала до рук Польща. На польсько-російському кордоні, що пролягав територією Київського полку, указом Петра І було “велено рас¬ставить форпосты”: З’явилися верстові гербовані стовпи, редути, караули, рови, вали. Створилися форпостні застави (Трипілля, Копачів, Безрадичі) і форпостні дистанції (Черняхів, Долина, Обухів, Вільшанка). Після смерті Голіцина комендант Парасунов у 1722 році “исходствовал” дозволу в Сенату володіти Обуховом “до указу”. В 1727 році “последовал Высочайший указ”, яким велено Київському віце-губернатору Штоку ” Обуховкою владеть с Киевским комендантом пополам для их пропитания, пока они в Киеве у губернских дел будут”. На такій же підставі володів Обуховом оберкомендант Нейбуш з 1732 року навпіл з губернатором Шереметьєвим.
Територія Київської сотні (а це в основному територія нинішнього Обухівського району) тоді являла собою володіння чотирьох київських монастирів. Не було вже козаків, що колись, за Хмельниччини, траплялися тут у великій кількості, надто ж у сотенних містечках Обухові, Трипіллі, Германівці. Не було вже й старшинського рангового володіння, хіба що тільки в Нещерові й Обухові. Державці цих володінь – генерал-губернатори, обер-коменданти і київські сотники безцеремонно захоплювали польські землі по річках Стугні й Красній.
Бердяєвський Обухів
Польсько-російський кордон в Київському повіті зберігався до другого поділу Польщі. В 1797 році указом імператора Павла І половина Обухова з прилеглими землями (3562 десятини) надалася у приватне користування Київському цивільному губернаторові генерал-лейтенантові М. М. Бердяєву, його синам і внукам. Друга ж половина перейшла в казну і називалася ранговою. Селяни однієї частини були кріпаками, другої — казенними. Після цього поділу за обома частинами містечка закріпилися відповідні назви: Бардіївка (нинішня Піщана), що перейшла у власність князів Бердяєвих, і Кип’яча, що стала власністю казни.
1816 року князь М. М. Бердяєв звів у центрі Обухова білокам’яну Свято-Воскресенську церкву, біля якої після смерті був похований. Церква була із дзвіницею, з двома престолами: головний — в ім’я святителя Миколая. Спорудив генерал-лейтенант також (на місці, де зараз молокозавод) п’ятиповерховий замок барокового стилю. У внутрішньому дворі замку знаходилася церква «домовая» в ім’я Пресвятої Трійці. Дозвіл на її існування був даний матері володільця. У гирлі річки Кобрини князь М. М. Бердяєв збудував цегельний завод.
1834 року Обухову надано статус ярмаркового містечка. Тоді вже тут відбувалося 6 губернських ярмарків за рік. У містечку проживало 5165 чоловік. 1845 року в Обухові діяла полотняна фабрика, що давала щорічної продукції на 810 карбованців, цегельний завод виробляв цегли на 600 карбованців.
В 1837 році від 1199 ревізьких душ (чоловічої статі) власницької частини Обухова Бердяєв мав 3037 карбованців прибутку та 600 карбованців — від зданих на відкуп п’яти шинків і одного млина.
З люстраційного інвентаря, зробленого з 21 травня по 25 червня 1848 року Палатою державного майна в Обухівському маєтку сина губернатора Бердяєва — генерал-лейтенанта Миколи Михайловича Бердяєва для продажу його частини в казну, дізнаємося, що в маєтку нараховувалося тоді 306 селянських дворів і 12 єврейських будинків (євреї проживали вільно). Жило в них 937 ревізьких душ чоловічої статі і 879 жінок. Окрім землеробства, власницькі селяни займалися фурманством («извозом»), шевцюванням, кравцюванням, ткацтвом, столярством, гончарством, садівництвом, малярством, виготовленням цегли.
Серед місцевих річок на території маєтку найбільшою була річка Кобрина, на якій стояло 6 млинів. Друга річка — Луковалища (атавістична назва Лукавиці) протікала серединою болота, два невеликі ставки, «в коих производится рыбная ловля», знаходилися при винокурні на безіменному потічку.
При панському фільварку була створена оброчна ферма з виробничими будівлями, током, двома фруктовими садами, дубовим гаєм при «англійському» садові, де знаходи¬лись оранжерея, теплиця, косилися трави, а також 102 десятини орної землі, 13,3 десятини лугового сінокосу. Бердяєв брав цю ферму на 12-річне утримання. Комісія обрахувала прибутки від неї і від господарських служб — продажу «гарячого вина» у восьми корчмах і пивоварні, збору від базарних ваг, єврейського молитовного дому і лазні — 3050 карбованців сріблом. Від винокурні, поташного заводу, двох водяних і одного млина на кінному приводі, від вітряка, десяти базарних лавок, від ткацької фабрики, двох будинків економії, «из коих при одном фруктовый сад до 3 десятин» — доход обчислювався у 5000 карбованців сріблом. Крім того, прибуток від трьох млинів і 14 селянських вітряків становив 51 карбованець сріблом.
1852 року на казенній території Обухова казна побудувала церкву в ім’я Архистратига Михаїла — дерев’яну на камінному фундаменті. Землі вона мала 60 десятин. Біля неї ще стояла стара дерев’яна, колишня «теплая о двух престолах» церква на честь усіх Святих і чудотворної Казанської ікони Богоматері.
15 вересня 1860 р. відкрито церковно-приходську школу при Воскресенській церкві: в ній навчалось 40 хлопчиків і 5 дівчаток, навчали їх священик і дяк. 30 серпня 1868 р. при цьому ж Воскресенському приході відкрито училище, де навчалося 11 учнів, їх навчали священик Іоан Каневський, диякон Василій Чечот і дяк Йосип Сугак.
Після реформи 1861 року почався процес обезземелення селян, що відбилося на демографічній ситуації Обухова: в 1866 р. у ньому налічувалося 3220 жителів, майже на 2 тисячі менше, ніж у 1834 році. Земельна проблема приводила до антагонізму стосунків між землевласниками і підлеглими їм селянами: в селянській масі почалися «волнения, безпорядки». Сколотилися селяни власницької частини містечка, що належала генералові М. Бердяєву: не платили оброку, не відробляли його, ухилялися від повинностей, не платили штрафів за порубки лісу, не оплачували платні за присадибну землю. Всі 1000 душ, що належали до товариства селян, «ни на какие условия соглашаться не хотят» — сказано в доносі повітового пристава. На донос пристава 10 червня 1862 року генерал-губернатор П. Гессе розпорядився ввести «на временный постой в м. Обухов по крайней мере две роты солдат…». Для «укрощения безпорядков при поддержке военной силы» в маєток Бердяєва прибув губернський надвірний радник Рігельман.
Ще одне постійне лихо чекало на обухівських селян — пожежі: виникали вони щороку, залишаючи погорільців без нічого. Горів солом’яний Обухів часто: згорали хати, вигорали обійстя, вулиці і цілі кутки. 1866 року Обухів стає волосним центром.
У 1900 році в Обуховській волості, до складу якої входили містечко Обухів (1-а і 2-а частини), села Нещерів, Копачів, Вільшанка, «деревня» Гудимівка (нині Перше Травня) і хутір Роговий, проживало 14140 чоловік. Першій, власницькій частині містечка належало 3833 десятини землі – з них 1396 десятин поміщицької (власність князів Горчакових). У цій частині жило 3698 чоловік. На її території знаходилися: православна церква, церковно-приходська школа, дві єврейські синагоги, аптека, один лікар, один фельдшер, заїжджий двір, цегельний завод, 8 кузень, один шинок, 22 вітряки, винокурний завод, в якому працювало 13 місцевих робітників і один «пришлый». Винокурня належала св. кн. Горчаковій. Другій, казенній частині, належало 2780 десятин землі, в ній проживало 4573 чоловіки. На її території знаходилися: православна церква, каплиця, однокласна народна школа, фельдшер, 9 кузень, 2 водяних і 5 кінних млинів, 34 вітряки.
Початок XX століття характеризувався поглибленням диференціації населення Обухова.
Кожного року в містечку проходило 6 губернських ярмарків і відбувалися щочетвергові базари.
Ярмаркова Старокиївська дорога, що пролягала через Обухів, не відпочивала: валки базарувальників рухалися нею і вдень, і вночі — пішки, на кінній і воловій тязі.
Ярмарково-базарна стихія породила суто обухівський прошарок людей: промисловиків-баришників і торговців свиньми — кабанників.
Виробами із свинини переповнювалися обухівські ярмарки і базари, основним ринком її збуту був Київ. Багато й іншої обухівської продукції споживав Київ. Недаремно ж з’явилося народне прислів’я «Обухів торби набухав, а Київ – виїв».
Обухів, ярмаркове містечко, густо заселяли ремісники: жили вони на Драній горі (в Зеленому Гаю), в урочищі Погана Товарина, більшість же – навколо найвищої гори Педини.
Біля підніжжя Педини «гніздилися» стельмахи, бондарі, столяри, ковалі, чинбарі (кожум’яки), шевці, кравці, «богомази» – місцеві художники (іконописці), найбільше ж — гончарі. Гончарним промислом займалися 15 відсотків обухівського населення. На початку XX ст. Обухів вважався «гончарною столицею» Київської повіту Київської губернії. Цьому сприяли великі природні поклади хорошої гончарної, рудої глеїстої глини і прадревні традиції, закладені ще в трипільські часи…
І до сьогодні Обухів не втратив слави міста творчих майстровитих людей. Про це свідчать не тільки видатні імена поета Андрія Малишка і художника Георгія Киянченка, заслуженого майстра народної творчості України Галини Кучер і художниці Параски Коломийко, а й династій гончарів – таких як Хабрики, Висоти, цілої когорти теперішніх майстрів різних жанрів…
